Консультації для батьків
«Українська родинна педагогіка : минуле й сьогодення»
В Україні батьківська, родинна педагогіка є серцевиною народної виховної практики. Це перевірений часом досвід національного виховання дітей в колі найближчих по крові й духу людей. Родина — природний осередок найглибших людських почуттів: тут народжуються і поглиблюються любов до матері і батька, бабусі і дідуся, роду і народу пошана до рідної мови, історії, культури. В народі все відбувається природно просто: з перших годин появи дитини на світ, з перших місяців і років її життя батьки, родичі, всі, хто поряд, ставляться до неї лагідно й ніжно, щиросерде й чуйно, і в дитячому серці зароджуються, вкорінюються відповідні моральні почуття — любов до людей, милосердя, доброта тощо, що є сутністю вихованої людини. Наше суспільство здавна визнає очевидну істину: батьки — головні природні вихователі дитини, й найбільший виховний вплив на неї мають створений ними порядок, спосіб життя родини, всіх її членів. Історія людського суспільства поклала на батьків головну відповідальність за виховання своїх дітей, за організацію життя родини, "коронувавши" їх як найперших і незамінних навчителів у житті кожної дитини. Про силу виховного впливу батьків красномовно свідчать українські народні прислів'я та приказки; "Які мама й татко, таке й дитятко", "Який кущ, така й хворостина, який батько, така й дитина", "Яка мама — така сама", "Не навчив батько - не навчить і дядько", "Хороші діти - то честь батька й матері". В усі часи зневажали тих, хто не виконує покладених природою батьківських обов'язків. Народна педагогіка й сьогодні застерігає від помилок у родинному вихованні. Вони виникають унаслідок нехтування батьком і матір'ю своїми обов'язками, підміни справжнього виховання лише піклуванням про благополуччя дітей через відсутність єдиних виховних вимог, надмірну суворість чи хибне потурання дитячим забаганкам. Без глибокої, самовідданої й розумної любові до дітей не може бути повноцінного сімейного виховання. По-справжньому люблять своїх дітей ті батьки, які ніжність не доводять до розпещеності, турботу — до потурання примхам, а вимогливість поєднують із повагою до особистості дитини. Постулатом народної педагогіки є велике значення батьківського авторитету в родинному вихованні. Цей принцип актуальний і сьогодні: то більш авторитетні батьки для дитини, то сильніше вони впливають на формування її поведінки. Сучасні діти поважають батька й матір вимогливих і справедливих, чуйних І уважних до їхніх потреб та запитів, тактовних і стриманих, ініціативних в організації різних корисних справ. В українців завжди схвалювалася багатодітність: "Один син — не син, два сини — півсина, три сини — ото тільки син", "У кого дочок сім, то й щастя всім", "Сім синів годую — всім щастя готую". Причому вихованню дітей велику увагу приділяють і мати, і батько, справедливо вважаючи що діти — майбутні батьки й матері, вони теж будуть вихователями своїх дітей: "Наші діти — це наша старість". Справді, правильне виховання — то наша щаслива старість, а погане виховання — наше майбутнє горе, наші сльози, наша провина перед іншими людьми, перед усією країною. Ідеалом у народі була повна сім'я, чоловік, жінка, діти. Великий дар природи — продовжити себе й повторити у своїх нащадках. Про щастя мати дітей ідеться у низці українських прислів'їв та приказок: "Малі діточки, як ясні зірочки : і світять, і радують у темну ніченьку", "Діти, як рожеві квіти", "Де діти, там радість", "Без гілок — не дерево, без, дітей — не сім'я", "Діти — окраса дому", "Діти — основне життя". Слід наголосити, що з-поміж виховних методів народна педагогіка виділяє ті, які формують суспільну поведінку дитини, той уклад її життя та діяльності, що сприяє нагромадженню відповідного практичного досвіду. Ці методи діють і в сучасній родині. Так, наприклад, вправи і напучування мають різні форми; це можуть бути цікава розповідь про якийсь повчальний факт із життя людей, мудра порада, показ, тренування, нагадування, афоризм ("Не будь на людях примітним, а будь удома привітним.» «У гостині останнім починай їсти, а першим переставай"), заповідь ("Не кради", "Шануй старших", "Шануй батька і матір", "Найкращий контроль — власна совість"). Виконання доручень та обов'язків змалку дисциплінує дитину, формує почуття відповідальності, вчить раціонально використовувати час, збуджує ініціативу, гартує характер і виробляє вольові якості, вчить долати труднощі й доводити розпочату справу до кінця («Кінець діло хвалить» ) Дотримання правильного режиму праці та відпочинку дитини народна педагогіка,) розглядає як один із дійових методів виховання. Оскільки провідний вид діяльності дошкільника —гра, спрямована на практичне пізнання навколишніх предметів і явищ через відтворення дій та взаємин Дорослих, то й у народі кажуть : « Де гра, там і радість». Переоцінити значення гри в житті дитини важко, а уявити дитинство без гри неможливо. «Яка дитина в грі, така з багатьох поглядів вона буде в роботі, коли виросте", —зазначав А. Макаренко, Народна педагогіка не раз наголошує на виховній силі слова: «Вола в'яжуть мотузкою, а людину словами" "Як слово не поможе, то й кий не дошкулить", у формуванні суспільної свідомості значущі такі методи як розповідь, бесіда, роз'яснення, настанова, інформування, порада, дискусія. У практиці народного виховання виробилася розгалужена система різноманітним методів-стимулів: педагогічна вимога, суспільна думка, орієнтація на очікувану радість, змагання, напучування, заборона, застереження, навіювання, заохочення, покарання. Авторитет і сила громадської думки стверджуються в українському фольклорі: "Хто дітям потаче, той сам плаче" "Хоч ганьба очі не виїсть, але не дає між люди показатися", "Стид, хоч і не дим, та очі виїсть". Найпоширенішими із заохочень є схвалення доброго вчинку дитини, похвала, подяка, нагорода, лагідний погляд, усмішка; До покарання вдавалися лише для того, щоб викликати у винуватця неприємні переживання, гіркоту провини й сором за поганий вчинок, каяття і бажання більше ніколи не повторювати його. Найчастіше практикувалися такі види покарань як зауваження, осуд. Народна педагогіка не визнає покарань, які принижують людську гідність дитини, шкодять її здоров'ю. Застосовувати покарання слід помірковано, лише в разі конечної потреби в розумних межах. Карати має право лише людина мудра і авторитетна (Краще догана розумного, ніж похвала дурного») Не можна карати за підозрою чи в стані різкого збудження й гніву ( «Злість - погана порадниця», «Перед тим, як карати, полічи до ста») Справжнє покарання завжди справедливе й сприймається дитиною як заслужений засіб впливу на неї. У народній виховній практиці заохочення та покарання розглядаються як дуже делікатні й вибіркові виховні методи. Заохочувати слід із дотриманням високої вимогливості, а карати — з виявом поваги до особистості. Захвалювання шкідливе "Перехвалене - як недосолене». Невмілі й часті покарання та докори калічать дитячу душу:. «Як будеш часто називати людину свинею, то вона захрюкає», "Не вчи дитину штурханцями, а хорошими слівцями", "Учи дітей не страшкою, а ласкою". "Хто б'є дитину, той не виховає добру людину", "Жорстокість породжує тупість і дурість". Пріоритетним у народі спілкування про здоров'я та фізичний розвиток дошкільняти («Немає щастя без здоров'я») 3 цього, власне, й розпочинається виховання в родині. Піднесення рівня фізичного розвитку поліпшує розумову діяльність дитини (В здоровому тілі - здоровий дух ) працездатність («Щоб працювати, треба силу мати»). Правилом гарної поведінки вважається, коли зустрічаються друзі, родичі, приятелі, знайомі, запитувати одне одного про стан здоров'я кревних. Особливо чітко простежується зв'язок фізичного виховання з трудовим. Родинна педагогіка високо підносить значення фізичного розвитку, тому що він створює добрі передумови для повноцінної й активної трудової діяльності. За приписами народної педагогіки, що більше дитина рухається, то краще вона росте й розвивається («Як дитина бігає і грається, то їй здоров»я усміхається»). Найпоширенішим, найдійовішим та ще й загальнодоступним засобом фізичного виховання дітей є оздоровча сила природи — сонячне проміння, чисте повітря та вода, За народною оцінкою, праця — першооснова життя суспільства, головний засіб створення матеріальної і духовної культури («Праця людину годує, а лінь марнує») Правильно організована праця забезпечує фізичний, розумовий і моральний розвиток особистості («Щоб людиною стати, треба гарно працювати») відвертає від поганих думок і вчинків. З давніх-давен вважалося, що навіть у найбільшому горі очищає і зцілює душу, повертає до життя саме праця. Недарма кажуть: «Праця в горі втішає» Нарол застерігає: якщо хочеш мати в своїй сім'ї виродка, дай синові чи доньці все, що вони хочуть, і позбав їх можливості працювати неробство неодмінно призводить до лиха («Від неробства до злочину один крок») Вважається, що найкращою спадщиною, яку залишає кожна людина, є її справи., Про велику увагу до результатів праці свідчить культ хліба у світогляді українців. Хліб увійшов у життя нашого народу як головний результат людської праці й основний продукт харчування. Він поціновується понад усе: «Без хліба - не до обіду», «Хліб - батько, вода - мати», «Коли є хліба край - то й під вербою рай». Хліб в усі часи бережуть як святиню, і Дітей вчать з повагою ставитись до хліба, до зерна як символу людського Добробуту та трудової доблесті. Шанобливе ставлення до хліба в сучасній Українській родині також прищеплюється повсякчас. Велике значення приділяється формуванню в дитини моральних оцінок з позицій добра, справедливості. Народні поняття української моралі — це порядна, шляхетна, доброчесна, гідна, людяна, доброзичлива людина. Палка любов до Вітчизни, мужність у боротьбі за її щастя, повага до інших народів — одна з основних заповідей народної моралі, Українська педагогіка прищеплює дітям ці чудові риси змалку через найзрозуміліше - любов до матері і домівки, до рідного краю, де дитина народилася, росте й мужніє: «Як матір покинеш той сам загинеш», "Грудка рідної землі дорожча від пуда золота» Практика родинного виховання будується так, щоб застерегти дитину від морального лицемірства, привчити її до моральної стійкості, запобігти порушенням норм поведінки не лише в присутності батьків, а й наодинці, тобто бути чесним перед самим собою, принциповим і твердим у самооцінці, у взаєминах з іншими, непримиренним до чужих і до власних недоліків та слабостей. Українські народні прислів'я та приказки застерігають сучасну людину від серйозних моральних вад — підступності, нещирості, хитрування ( «Не копай іншому яму, бо сам упадеш», «Хитрощами довго не проживеш», «Ледачий двічі ходить, скупий двічі платить» ) При визначенні моральних рамок народна педагогіка заглиблюється у внутрішній світ людини, апелюючи до її честі, совісті, сорому ("Бережи честь змолоду» «Чесному всюди честь, хоч і під лавою», «Честь для честі шлях прокладає» ). Надаючи великого значення дисципліні, народна педагогіка водночас наголошує, що дисципліна в родині забезпечується не погрозами та бійкою, а родинною атмосферою, спільним порядкуванням ("Дисципліна міцніє не бійкою, а родинною спілкою"). Моральне виховання дошкільнят — річ тонка й складна. Тут немає місця фальші, непослідовності, сюсюканню, нещирості у взаєминах між батьками й дітьми. Народні приписи нещадні до "ножиць" у вихованні, тобто розходжень між словами і вчинками дорослих. Дитина не народжується моральною чи аморальною. Вона поступово стає такою залежно від того, в якому середовищі живе і яке дістає виховання. Ось ту батьківський приклад-велика сила у формуванні її моральності. Педагогіка нашого народу вчить, що кожна людина має бути розумною: ("На те й голова, щоб у ній розум був", "Голова не на те, щоб тільки кашкет носити", "Голова без розуму, як ліхтарня без свічки"), бо "Знання та розум — скарб людини", "Розумний всякому лад дає», а «Без розуму ні сокирою рубати, ні мочала в'язати», «Людина без розуму . як сніп без перевесла».як сніп без перевесла". Але рівень розумової підготовки людини залежить насамперед від розумовою виховання: "Мудрою людину робить виховання». Розумове виховання в родині сприяє формуванню готовності дитини до шкільного навчанню, що виявляється в бажанні вчитися, у здатності свідомо регулювати свою поведінку, в певному рівні розумової працездатності та розвиткові пізнавальних інтересів, У практиці розумового виховання сучасних дітей. XXI сторіччя — важливу роль відіграє використання фольклору (Пісень, загадок, переказів, легенд, байок, частівок, прислів'їв, приказок тощо). Чільне місце посідає казка, яка вводить дитину в навколишній світ, активізує її мислення. Казка вчить логічно й послідовно викладати думку ("Гарна пісня ладом, а казка — складом", "Казка від початку починається, до кінця читається, всередині не перебивається").Розумове виховання передбачає також залучення дитини до занять малюванням, аплікацією, музикою, ритмікою, до найпростішої трудової діяльності, спілкування з однолітками. Батькам належить цікавитися тим, що вона вивчає, чого вже навчилася, У разі якихось труднощів слід підтримати і використавши народну мудрість: «Не кажи не вмію, а кажи навчусь», «Не святи горшки ліплять», тощо. Успішність розумового виховання дитини залежить від кола інтересів батьків, їхнього світогляду, від характеру спілкування з нею. Сім'я—найменший осередок народу, нації. Кожна сучасна родина має дотримуватися заповідей батьків і дідів :берегти рідну мову, вивчати історію народу, розвивати національне мистецтво, жити за приписами народної моралі, краси. Основу відродженню багатющих традицій української родинно- побутової культури складають глибока й всепереможна материнська та батьківська любов до дітей, шанобливе ставлення до бабусь і дідусів, до інших родичів, приязність до рідної домівки, її краси й затишку, дбайливе ставлення до природи, повага до людей інших національностей.
